До вашої уваги відповідники псевдонімів українських письменників, які варто знати для складання ЗНО.
Григорій Квітка-Основ’яненко – Квітка Григорій Федорович;
Марко Вовчок – Вілінська Марія Олександрівна;
Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван Семенович;
Панас Мирний – Рудченко Панас Якович;
Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович;
Леся Українка – Косач Лариса Петрівна;
Олександр Олесь – Кандиба Олександр Іванович;
Микола Хвильовий – Фітільов Микола Григорович;
Остап Вишня – Губенко Павло Михайлович;
Іван Багряний – Лозов’ягін (Лозов’яга) Іван Павлович;
Творчість П.ТИЧИНИ
«ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ?» АНАЛІЗ ВІРША
«Ви знаєте, як липа шелестить» устами ліричного героя проголошує гімн коханню, радості буття, що віддільне від природи. Безпосереднє звернення до читача, незакінші речення-умовчання роблять поезію щирою, задушевною, пробуджують найкращі, найромантичніші почуття. У цій статті проведено аналіз вірша «Ви знаєте, як липа шелестить» — визначено жанр, тему, ідею, віршовий розмір, художні засоби. «Ви знаєте, як липа шелестить…» перегукується з віршем «Чари ночі» Аналіз «Ви знаєте, як липа шелестить?» Автор: П. Тичина Рік написання: 1911 Літературний рід: епос Жанр «Ви знаєте, як липа шелестить?»: ліричний вірш або елегія Вид лірики: інтимна та пейзажна Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі. Тема «Ви знаєте, як липа шелестить?»: Показ кохання через призму кольорів природи Ідея «Ви знаєте, як липа шелестить?»: Возвеличення найкращіх людських почуттів Художні засоби«Ви знаєте, як липа шелестить?»: Епітети: місячні ночі Риторичні питання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), Риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!) Звертання риторичне ствердження, метафори Присутня синекдоха — „дідугани” (дерева). Віршовий розмір «Ви знаєте, як липа шелестить?»: ямб (Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування перехресне) Композиція: дві шестирядкові строфи. Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – «місяць, зорі», а потім швидше звуковий образ — ”солов’ї”. У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи — світ природи і світ людини (прийом паралелізму). Вдало застосовані тропи, майстерне створення словесно-музичних асоціацій роблять поезію стрункою й елегантною. Вірш написаний 1911 року і, за деякими джерелами, є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, лише пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”. Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання. Ідейне навантаження вірша не чітке. Тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, а отже, уславлення гармонії. Ліричний герой — закоханий юнак, сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє цієї рішучості. Лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання на початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях! Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить… Але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Павло Тичина Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить… Ви чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов’ї… «Я твій»,— десь чують дідугани. А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї! «Ви знаєте, як липа шелестить?» критика Літературознавці про твір. Неабияку майстерність виявляє поет, щоб передати в кількох граціозних строфах настрій молодої людини, її замріяність, глибоке почуття (П. Хропко). Риторичні запитання й оклики, звернені до читача, ніби зближують його з поезією. Романтичний нічний весняний пейзаж, звукові й слухові образи емоційно наснажують цей ліричний вірш.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/vi-znayete-yak-lipa-shelestit-analiz-virsha/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
“О, панно Інно…” (1915) – найвідоміший зразок інтимної лірики П. Тичини.
Мотив твору – нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Ще в ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох чарівних сестер – Полю та Інну Коновал – доньок чернігівського поета Івана Коновала (Вороньківського). У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним із найболючіших потрясінь його молодої душі. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, які було відтворено у відповідних асоціативних образах.
“Я – сам” – відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Проте як пов’язати з мотивом вірша образи “вікно, сніги”? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, яка іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги – це холод на душі, смерть надії....
Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й здітерації, фоносимволіка.
«ПАМ’ЯТI ТРИДЦЯТИ»
АНАЛІЗ Вiрш П. Тичини «Пам’ятi тридцяти» уславлює подвиг студентiв та учнiв, якi прийняли бiй пiд Крутами й полягли за незалежнiсть своєï батькiвщини. Це — цвiт украïнськоï нацiï, щирi патрiоти, якi дiлом довели свою вiдданiсть рiдному краєвi: Трагедiя довгий час замовчувалася, й тiльки вiрш поета нагадав про цей подвиг, збудив совiсть i свiдомiсть украïнцiв. «Пам’ятi тридцяти» аналіз вірша Жанр «Пам’ятi тридцяти» — громадянська лірика В основу твору «Пам’яті тридцяти» покладено дійсні події, що відбулися 29 січня 1918 року. Проти регулярної більшовицької армії виступили юні патріоти-українці. Загиблих у бою під Кругами юнаків поховали в Києві на Аскольдовій могилі. Вид лірики: громадянська. Жанр: вірш-реквієм. Віршовий розмір — тристопний-чотиристопний хорей із пірихієм та усіченими стопами. Римування: перехресне; римуються окремі звуки: їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих — їх. Провідний мотив. У творі «Пам’яті тридцяти» П. Тичина зобразив приклад самопожертви молодих патріотів заради Батьківщини, утвердив ідею патріотизму й гуманізму, засудив жорстокість, терор і класову ненависть. Композиція твору. Вірш має кільцеву композицію. Поезія «Пам’яті тридцяти» складається з п’яти строф. Поезія починається й закінчується рядками: «На Аскольдовій могилі поховали їх». Образи твору. Ліричний герой — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучеників, цвіт нації. У творі багато образів-символів: сонце, вітер, Дніпро. Символічним є й образ Каїна, який підняв руку на патріотів рідної землі. «Пам’яті тридцяти» художні засоби: епітети «славних, молодих», «український цвіт», «кривава дорога», «коханий край» окреслюють смисловий візерунок вірша; метафори: «квітне сонце, грає вітер», «рука посміла знятись», «вмерли в Новім Заповіті»; риторичні оклики «на Аскольдовій могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» допомагають зрозуміти ідею вірша — показати подвиг патріотів України; риторичні питання «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На кого завзявся Каїн?» передають оцінку ліричним героєм того, що відбулося; рефрен: «На Аскольдовій могилі». Вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти» — глибоко психологічний твір. Автор тужить за вбитим цвітом нації, оплакує смерть борців за волю, підводить читача до думки, що щастя на крові не збудуєш. У розпачі автор вигукує: «Боже, покарай!» — і цей вигук про покарання летить у вічність, адже тільки Бог може карати й милувати. Ідейно-художній аналіз «Пам’ятi тридцяти» Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа… А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну. Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт! Їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвітузагине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид… Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця ХХ століття. У поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну. Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Вірш «Пам’яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва. Поезія вивищує наші душі. І в цьому її духовно-естетична цінність.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/pam-yati-tridtsyati-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
ОСТАП ВИШНЯ
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) – український сатирик та гуморист, перекладач, журналіст. Увів у літературу жанр «усмішка».
«Мені нове життя усміхається. І я йому усміхаюсь! Через те й усмішка!» (Остап Вишня).
Остап Вишня – автор усмішок, гуморесок, фейлетонів, політичних памфлетів, літературно-мистецьких нарисів, рецензій. За життя письменника було видано більше 100 збірок («Мисливські усмішки», «Вишневі усмішки» (сільські, закордонні, кооперативні, театральні) та ін.), деякі з яких перевидавалися.
Його називали «королем українського тиражу», бо своїми творами захоплював широке коло читачів.
Особливості творчого стилю Остапа Вишні:
– герой більшості творів – простий трудівник-життєлюб, мудрий і дотепний, нещадний до злодіїв та ворогів;
– тематика творів пов’язана із злободенними проблемами часу:
– українське село у віковічних злиднях;
– доля інших народів (наприклад, кримських татар);
– розвиток української культури (література і театр);
– потяг неосвічених людей до нового життя;
– партійна ідеологія;
– проблеми розвитку національної мови;
– відродження національної гідності українського народу;
– природа як джерело краси і натхнення тощо; . – багатство відтінків у змалюванні образів;
– соковитий народний гумор;
– дотепність;
– правдиво змальовані характери персонажів;
– один із основних засобів характеристики персонажів – колоритні діалоги;
– застосування прийому зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів – побутового і політичного, літературного і ділового, високого й буденного; –
– використання пейзажів;
– посилена увага до окремих деталей, їх обігрування.
Фейлетон (від фр. «лист», «аркуш») – невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатирич-ність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.
Гумореска (від лат. «волога») – невеликий віршовий, прозовий або драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарв-леної критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.
Усмішка – різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов’язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок з частими автор-ськими відступами.
«Моя автобіографія»
Жанр: гумореска
Композиція твору відповідає формі ділового паперу – автобіографії.
У «вступному» етюді-розділі автор розповідає про л*е, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам навчання, формування світогляду майбутнього письменника.
Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів – «фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші епізоди, події. Це не лише життєпис, а й аналіз пережитого автором. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим.
Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю,
Максим Рильський про гумореску Остапа Вишні «Моя автобіографія»: «Тут — увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого “щасливого” дитинства…»
Стислий переказ усмішки «Моя автобіографія»
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківеького повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.
Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Групі.
У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь, незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника..
Однак головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа – картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала”. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.
«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: «Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів».
Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи – не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.
«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»
До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Уперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчйв школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками: «їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали – фейлетони.
1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі,- робитиму». Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…
«Мисливські усмішки»
Особливе місце у творчості Остапа Вишні посідає тема любові до рідної природи, змалювання її краси. М. Рильський: «Остап Вишня – справжній мисливець, і при тому поет полювання».
Збірка уміщує найпоетичніші твори Остапа Вишні, які називають ліричними поезіями в прозі. Це оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики («Відкриття охоти», «Заєць», «Сом», «Вальдшнеп», «Перепілка», «Дикий кабан, або вепр», «Як варити і їсти суп із дикої качки» та ін.)
Особливості «Мисливських усмішок»:
– поєднання гострого сарказму і м’якого ліризму, поетичності в осягненні світу, ніжності у ставленні до природи;
-герої – благородні, розумні, кмітливі люди, веселі оповідачі, знавці безлічі мисливських історій, піклувальники про охорону природи. Вони, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим під час полювання для них було помилуватися світанковими ранками, тихими вечорами над озерами;
-проблеми, що підняті, – людина і природа, людина і вічність буття;
-виховують любов до’ природного середовища’, навчають дбати про нього для майбутніх поколінь.
Художні компоненти «Мисливських усмішок»:
– дотеп;
– анекдот;
– пейзаж, що виконує важливу композиційну або ідейно-смислову функцію;
– портрет;
– пісня;
– авторський ліричний відступ;
– порівняння;
– епітети;
– персоніфікація;
– гіпербола.
Головним персонажем «Мисливських усмішок» є мисливець чи рибалка, який з почуттям гумору розповідає цікаві бувальщини. Як правило, в основі “невигаданих” історій лежить такий улюблений засіб народної творчості, як художнє перебільшення.
Автор постає в «Мисливських усмішках» як поет рідної природи – великий гуманіст, що змалював колоритних мисливців і рибалок, безмежно закоханих у рідні озера і ліси, річки і гаї.
У щоденнику за 23 січня 1952 року Остап Вишня писав: «їздили полювати. Це не вперше і не востаннє. Нічого! І як радісно, що я нічого не вбив»
«Сом»
Жанр: усмішкаІдейний зміст твору: 3 великим замилуванням описує Остап Вишня природу – річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, де він у’цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…»
Письменник з гумором розповідає неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, іцо трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах багато перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої .рідної природи.
Стислий переказ усмішки «Сом»
За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою, І скрізь сила – силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись білими лілеями, і тихо пісню співають.
Чарівна річка Оскіл! А скільки там диких качок! Як сядете на човна-довбанку й попливете тихо єриком, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються…
Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста. Дід Панько розповідав, що там така глибочінь – і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!
Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив’язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку. Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід – пана, Панько кричить, щоб від пускав, адже налигач все одно до дерева прив’язаний, а пан вирішив поводити сома, щоб стомився. Довго водили, поки й витягли рибину – пудів на п’ять! Розчинили – а там таке, що й поперелякувалися. Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав – немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з’їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.
Коли діда питали, чи він не обманює, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанеева описано, як в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя. Соми – вони такі, й катера б проковтнули, та шуму бояться.
Сом – дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на. Дніпрі. Раптом повз нього дроти води промчав човен – і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там – дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає – заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне – так і домчав два човни де сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
Сом – риба осідла, живе в якійсь ковбані. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.
Інтересна риба сом!
Письменник,
сфера діяльності,
риси характеру.
Кредо
Світ захоплень
Улюблені письменники
Улюблені митці
Улюблені заняття й природні обдарування.
Олександр Довженко
Сфера діяльності
Учитель фізики, історії, природознавства, географії, гімнастики, малювання. Геніальний режисер-новатор, самобутній прозаїк, драматург, сценарист, живописець, графік, художник-карикатурист, портретист, плакатист і книжково-журнальний ілюстратор, майстер монтажу, етнограф, оратор, філософ, теоретик мистецтва, публіцист, громадський діяч, трибун, військовий кореспондент. Організатор і керівник своєрідного сільського етнографічного хору. Комісар першого театру УРР імені Т. Шевченка. Завідувач відділу при українському посольстві у Варшаві, секретар консульського відділу торговельного представництва у Берліні.
Народний артист РРФСР, заслужений діяч мистецтв УРСР, двічі Лауреат Державної премії СРСР.
Риси характеру
Рішучий, був здатний на кардинальні кроки в житті, наприклад, на «стрибок тигриний» в зовсім іншу мистецьку сферу, у світове кіно. «Впередзорець», мав відвагу першовідкривача у багатьох сферах суспільного життя. Були притаманні спостережливість, кмітливість, допитливість, мрійливість, вдумливість, сильно розвинута уява. Був життєрадісний, жвавий, дотепний, мав тонке почуття гумору. Чуйний товариш. Мав тонку психічну організацію, був надзвичайно вразливий. Відчував постійну потребу творити, був спраглий творчості. Був непосидючим. «Людина неусипної енергії, з бажанням усюди встигнути й охопити неможливе». «…завжди переповнений ідеями». Був естетом. Мав надзвичайне самовладання і силу волі. Коли чимось захоплювався, то беззастережно.
«Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем».
«Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчого життя повинно бути добро, а не зло».
«Я належу людству як художник, і йому я служу. Мистецтво, моє мистецтво – всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і любов’ю до людства, до найдорожчого й великого, що створило життя, - до людини».
«Я хочу працювати десь якщо не на фронті, то біля фронту, і жалюгідні крихти нашої плівки тратити не на вигадані ілюзії страшних подій, а на саму війну, на воєнну кінохроніку»
«Життя таке коротке. Поспішайте творити добро».
«Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона і в стражданнях і смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді».
«Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність – се великий крок назад і вниз… У майбутньому люди прийдуть до нього… До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня».
«Як я ненавиджу мізерність і розумову бідність».
«Тільки велика мета породжує великі характери».
М. Гоголь, Т. Шевченко, О. Пушкін – «духовні витязі великого митця». Ніколи не розлучався з томиком М. Гоголя. «Тарас Бульба» – улюблений літературний твір і персонаж. Митець мріяв екранізувати повість.
Театр
Захоплювався блискучою грою Марії Заньковецької, творчістю режисера Леся Курбаса та його театру “Березіль”.
Живопис
Цінував творчість Анатоля Петрицького.
Фольклор
Безмежно любив народні пісні, колядки з материного голосу (до старості вона зберегла чудовий слух і голос).
Його пристрасть — усе перебудовувати, поліпшувати, вдосконалювати. Любив креслення і малювання. Здібний карикатурист, прекрасний декламатор. Мав хист до перевтілення в літературний образ. Цікавився малярством, зокрема живописом та графікою. Час від часу писав автопортрети, портрети, пейзажі. Це олійні портрети Григорія Петровського і Василя Еллана-Блакитного, графічні портрети В. Сосюри, М. Йогансена, П. Тичини, В. Поліщука, І. Дніпровського. На Одеській кінофабриці мрів «робити комедії – веселі й дошкульні», вважаючи себе покликаним до сміху. Найбільше захоплення в житті – кіно, у цьому найяскравіше проявився геній «українського Мікеланджело».
Обожнював природу. Його завжди хвилювали птиці у вечірньому небі.
На робочому столі у московській квартирі завжди стояв букет із свіжих квітів.
Власноруч посадив сад біля кіностудій у Києві і Москві (пустир біля цих будинків його дратував).
«Понад усе любив лаврські схили, з яких було видно чернігівські землі». У побуті виявлялася тонка культура і вишукана естетичність.
«Лебеді материнства» аналіз Автор: В. Симоненко
Рік: 1981 (вийшов друком) Літературний рід: лірика Жанр: ліричний вірш (колискова) Вид лірики: громадянська Провідний мотив: любов до матері й Батьківщини. Віршовий розмір: хорей Тип римування: суміжне Форма оповіді: монолог Тема «Лебеді материнства»: відтворення материнського співу над колискою дитини, в якому висловлюється тривога жінки за долю сина, чистоту його душі. Ідея «Лебеді материнства»: уславлення материнської любові, яка буде супроводжувати її дитину протягом життя; мати, як і Батьківщина, єдина, неповторна для кожної людини. Основна думка «Лебеді материнства» Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Художні засоби «Лебеді материнства» Поет визбирав із золотих розсипів рідної мови образні словосполучення (метафори, епітети, порівняння), вдихнув у них таку магічну силу, таку чарівність незвичайну, що й ми, читачі, проймаємося тим дивовижно казковим світом, своєрідним теплом, у якому виростає син. Повтор: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Епітети: «білява хата», «лебеді рожеві», «тихі зорі», «золоте сузір’я», «хмільні смеркання», «сиві очі». Метафори: «мріють криками… лебеді», «темряву тривожили… півні», «танцювали лебеді», «заглядає в шибку казка», «лебеді… лоскотали марево», «…будуть мандрувати очі материнська і білява хата», «прий- дуть верби і тополі», «стануть… листям затріпочуть… душу залоскочуть». Порівняння: «лебеді, як мрії». Інтонації: щирість, відвертість, довірливість, таємничість (досягнуто алітерацією звуків р, л). На початку вірша перед маленьким героєм постає захоплюючий і чарівний світ казки, який бентежить і манить його. Потім мати каже синові напутнє слово, адже колись він вирушить у життєву дорогу і буде змушений робити важкий вибір. У вірші багато народнопоетичних порівнянь і епітетів: білява хата; лебеді, як мрії; тихі зорі; диво-наречені. Музику на пісню «Лебеді материнства» поклав композитор Анатолій Пашкевич. Жанр «Лебеді материнства» За формою це, власне, колискова пісня. Головне в поезії — побажання синові вирости справжньою людиною, вірним сином України. Мотив вірша — материнська тривога за долю її сина, перед яким відкривається дійсність, виповнена дива та любові, яку охороняють, «мавки чорноброві», та водночас постають і суворі реалії,— від них прагне вберегти дитину материнське серце. Та «приспані тривоги», «чуже поле» — неминучі, і протистояти їм може тільки людина з твердим переконанням, з органічним чуттям родової пам’яті, з великою волею бути самою собою. Особливості назви поезії Назва поезії романтична. В. Симоненко знайшов проникливі яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму — найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де він народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю, на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб виразити свою любов,— важко. В. Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у «Лебедях материнства» й інтимність любові до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої — України у простих, щирих словах. Композиція «Лебеді материнства» Твір побудований як колискова, в якій матір, співаючи, мріє про щасливу долю своєї дитини: щасливе життя, гарну дружину, вірних друзів. Він умовно ділиться на дві частини. У першій ми відчули материнську ласку й турботу про малого сина (він ще в колисці); у другій — йдеться мова про клопоти, які буде мати вже дитина дорослою людиною (і мавки чорноброві, і диво-наречені, і брати по духу). Але за сином «завжди будуть мандрувати очі материнські і білява хата». Сюжет «Лебеді материнства» Починається вірш зі своєрідної розмови поета з сином про те, що він, підрісши, вирушить у життєву дорогу — з дорогою часто зв’язані зміни в людськім житті. Поет говорить про зустрічі, які чекають на сина на життєвих шляхах, про майбутнє кохання, друзів, дружину. Все, все може вибирати людина. І шляхи, якими піде. Та завжди з сином будуть «очі материнські і білява хата». Звернемо увагу на епітет «білява хата» — він не тільки передає традиційний білий колір хати, а й наче олюднює її, створює таке враження, неначе йдеться про живу істоту, людину. Шлях, у який виряджає сина поет, сповнений тривог і небезпек. Та сили юнакові, мужності надає рідна земля, любов до неї. Завершується поезія «Лебеді материнства» крилатою фразою, що здається створеною не Симоненком менш як тридцять років тому, а в сиву давнину і самим народом,— стільки в ній геніальної простоти, мудрості, глибини почуття й думки: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Образи «Лебеді материнства» 1) Мати — центральний в духовному Космосі українців починаючи з трипільської доби. В народному уявленні мати завжди ототожнювалася з Батьківщиною. Тому зрада їй вважалась непростимим гріхом, а втрата — катастрофою. Вибір іншої Батьківщини постійно осуджувався, оскільки призводив до самознищення нації. 2) Лебеді — зажди асоціювалися з вірністю, тому не випадково В. Симоненко звертається до них, пов’язуючи їх з материнством. 3) Національна символіка постає надійним оберегом українців, хоч би де вони опинилися, навіть якщо на чужину закинула їх недоля: І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі… · Тополя (у народних легендах) — це перевтілена дівчина (про це йдеться і в поемі Т. Шевченка «Тополя») · Верба — це дерево життя. Римо-ритмічні особливості поезії Вірш нагадує коломійки. Симоненко звертається до двовіршового чотирнадцятискладового рядка, поступово переходячи до дванадцяти- та тринадцятискладового розміру. Матеріал для написання «Лебеді материнства» (1981) Мати — найдорожча у світі люлина. Їй несе людина болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи. З нею хочеться порадитись, поділитись турботами, покаятись їй у гріхах. І хіба може бути присутній при цій сповіді хтось третій? Бодай навіть брат, сестра, чи й батько? Ні — з матір’ю на самоті. Такою була для Василя мама, Ганна Федорівна Симоненко-Щербань, людина з щирою поетичною душею, закохана у народну пісню, передала все це синові, виховувала його за мудрими заповідями народної педагогіки. Природа наділила літературними здібностями і саму Ганну Федорівну. Був у неї зошит «Перлини поміж людей», куди збирала вона прислів’я, приказки у рідних Біївцях. Багато серед них придуманих матір’ю поета. І багаті вони на гумор і глибину думок, що тривожили її свідомість. Саме образ мами є основним у творі. За збірку «Лебеді материнства» В. Симоненку присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Мелодійна основа вірша та мотив материнської любові настільки полонили композитора Андрій Пашкевича, що він поклав цей твір на музику. 21
Джерело: http://dovidka.biz.ua/lebedi-materinstva-analiz/
Аналіз вірша Василя Симоненка “Я…”
Тема: Заклик до сприйняття людської гідності, неповторності кожної особистості.
Iдея: Довести читачевi, що кожна людина неповторна. Ідея людської гідності, гордості за того, “що ти – людина”, доповнюється тут мотивом уселюдської спільноти яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності”.
Мотиви: справедливiсть, життєздатність, самоповажага. Через цi мотиви автор яскраво передав образи свого власного «я», народу, влади.
Провiдним художним засобом є — «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних.» Епiтети: «Очицями, повними блекоти», «Він гримів одержимо і люто», «лице рябе».
Протиставлення: «Ми — це народу одвічне лоно, ми — океанна вселюдська сім’я.»
Афористичний висновок вірша “Я…” можно сприймати як максиму самого поета, його розуміння призначення кожної людини на землі.
Аналіз твору
Івана Драча "Балада про соняшник"
1962 р.
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: балада (модерна).
Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.
Віршовий розмір: верлібр.
Літературознавці про твір. Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет… У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.
У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реальні предмети стають символами… Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька…
Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переплавляє у витвори мистецтва (М. Ткачук).
Літературні угруповання. Сучасний літературний процес
«Бу-Ба-Бу»
(Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства.
Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року «поезоопери» Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[…]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.
Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літ. угрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.
«Нова дегенерація»
Літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка.
Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк під ту пору були студентами, а С. Процюк — викладачем Педагогічного інституту ім. В. Стефаника.
Перші публікації гурту — 1991—1992 року в місцевому тижневику «Західний кур’єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією».
Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова деґенерація». Передмову до неї написав Ю. Андрухович.
Навесні 1993 відбувся вечір літгурту у Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова деґенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час».
Протягом 1993 — 1995 років гурт провів низку вечорів у різних містах України, брав участь у поетичних фестивалях, опублікував добірки в низці часописів. Відтак же органічно перестав існувати як такий, що, за висловлюваннями його учасників, віджив себе. «У літературу добре буває входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», — кажуть екс-„деґенерати“.
І. Андрусяк із 1993 року жив у с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області, а з 1995 року мешкає в Києві; видав низку поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і перекладач.
С. Процюк мешкає в Івано-Франківську; видав дві поетичних збірки, а з 2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція» номінувався на Шевченківську премію. І. Ципердюк мешкає в Івано-Франківську; видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся журналістикою.
«Пропала грамота»
(Київ, к. 80-х — п. 90-х рр. XX ст)
Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х — на початку 90-х рр. XX ст. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. (Авангардизм — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві. Авангардизм виникає в кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль існують за рахунок інерції, тиражуючи вчорашні творчі здобутки, перетворені на кліше).
1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга «пропалограмотіїв» мала шалений успіх і колосальний резонанс.
«ЛуГоСад»
(1984, Львів)
Літературна група, до складу якої входять Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський. Група заснована у Львові 19 січня 1984 р.
Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів — книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського.
У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар’єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду. Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами.
Творчість Андруховича, Забужко, Римарука. Сучасний літературний процес
Юрій Андрухович
Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом». Поет та письменник.
Юрій Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991). 2004 р. вийшла друком перша за останні десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», що складена з оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою.
Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії. Своєю пізнішою прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.
Оксана Забужко
Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок: “Травневий іній” (1985), “Диригент останньої свічки” (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто – “Королівство Повалених статуй” (1996). Прозові твори: Оксана Забужко є автором повісті “Інопланетянка” (1992), роману “Польові дослідження з українського сексу” (1994р.), повісті “Казка про калинову сопілку” (1999р.), оповідань “Сестро, сестро”, “Дівчатка” (1999р.),”Я – Мілена”, “Інструктор із тенісу”(2001р.). Автор численних статей та есеїв у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта (1994р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов’язання (США, 1997р.).
Нині мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.
Ігор Римарук
Про життя і творчість коротко:
Ігор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти на Волині. Поет. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах. Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».
Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).
Вірші Римарука перекладали багатьма мовами світу, друкували в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румунсько-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.
Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.
Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.
Основні твори (збірки віршів)
1984 – «Висока вода»
1988 – «Упродовж снігопаду»
1991 – «Нічні голоси»
1996 – «Goldener Regen» («Золотий дощ», німецькою та українською мовами)
2000, 2002 – «Діва Обида»
2007 – «Бермудський трикутник»
2009 – «Сльоза Богородиці»
2011 – «Доброе время Твое» («Твій добрий час», у російських перекладах Наталії Бельченко та Володимира Ільїна та в картинах Сергія Слєпухіна)
2012 – «Божественний вітер: останні вірші»
Нагороди
Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002). Був Президентом Асоціації українських письменників. Був радником міністра культури з питань книговидання (2007).
Основні ознаки постмодернізму. Сучасний літературний процес
Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:
Культ незалежної особистості.
Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.
Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.
Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.
Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо).
Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.
Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох.
Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях.
Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача.
Іронічність та пародійність.
Основними рисами поетики постмодернізму є «інтертекстуальність» (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; «бриколаж» (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.
Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.
Немає коментарів:
Дописати коментар